Шкіра її була кремова з рум"янцем,очі розширені від збудження,обрамлені густими віями.Вузький бутон мерехтливої білої сукні ніжно розпускався шлейфом унизу,наче перевернута лілія-,сукня була пошита так управно,що тіло здавалось елегантним і граційним-принаймі поки не рухалось. Перш ніж я встигла моргнути,щоб красуня в дзеркалі перетворилось знову на мне,Едвард знагла напружився й обернувся у протележний бік,наче хтось гукнув його на ім"я. -О,-мовив він.На мить його брови нахмурились,але так само швидко розгладились. Зненацька він розплився у широкій посмішці. -Що таке?-запитала я. -Весільний сюрприз. -Га? Він нічого не відповів,натомість знову почав танцювати, помалу підштовхуючи мене у напрямку, протележному до того, куди ми рухались перед тим, - подалі від вогнів, у глибоку темряву ночі, яка оточувала танцмайданчик. Він не зупинився, допоки ми не опинились в тіні розлогого кедра. А тоді Едвард подивився просто в найтемнішу темряву. -Дякую,-мовив Едвард до темряви,-Дуже...мило з твого боку. -Милий -моє друге ім"я,-з темряви ночі відгукнувся знайомий хриплий голос.-Можна приєднатись? Долоня моя інстинктивно лягла на горло,і якби Едвард не підтримав мене,я б гримнулась на землю. -Джейкобе!-видихнула я,щойна до мене повернулась здатність дихати.-Джейкобе! -Ну,привіт,Белло. На твердих ногах я рушила на голос.Едвард міцно підтримував мене попід лікоть,аж поки інша пара дужих рук не перехопила мене в темряві.Жар Джейкобових долонь миттю пропалив тонку атласну сукню,щойно він притуснув мене до себе.Він і не збирався танцювати-просто пригортав мене,поки я ховала обличчя в нього на грудях.Він схилив голову,притиснув щоку до моєї маківки. -Розалія не пробачить мені, якщо не отримає свій традиційний танок,- пробурмутів Едвард, і я вже знала, що він полишить нас на хвилинку – це його своєрідний подарунок: оця мою мить із Джейкобом. - О Джейкобе, - вже плакала я – не могла на навіть чітко вимовляти слова. – Дякую! - Припини хлюпати носом, Белло. Ти зіпсуєш собі сукню. Це всього-на-всього я. - Всього-на-всього? Джеку! Як усе тепер чудово! Він пирхнув. - Ага, можна починати гулянку.Старший боярин нарешті припхався. - Тепер зі мною всі, кого я люблю. Я відчувала, як його вуста торкнулися мого волосся. - Вибач, що запізнився, сонечко! - Я така щаслива, що ти тут! - Ну, я так і задумав. Я глипнула на гостей, але крізь натовп не могла розгледіти те місце, де в останнє бачила Джейкобового батька. Я не була впевнена, що він і досі тут. - А Біллі знає про твій прихід? - Певен, що Сет сказав йому. Я навідаюсь до нього, коли… коли бенкет закінчиться. - Він так зрадіє, що ти вдома! Джейкоб трошки відсунувся від мене й виструнчився. Ліву руку він залишив у мене на талії, а правою рукою взяв мою долоню, притиснув її до грудей. Я чула, як його серце гупає під моєю укою, і здогадалась, що він невипадково приклав до грудей мою долоню. - Не знаю, чи вдасться мені ще колись потанцювати з тобою, - мов він і потягнув мене у повільне кружляння, чий ритм не співпадав із темпом музики. – Отож я скористаюсь моментом. Ми танцювали в ритм його серця, яке билося в мене під пальцями. - Я й сам радий, що прийшов, - за мить тихо сказав Джейкоб. – Навіть не думав, що прийду. Але так приємно тебе побачити…ще хоч раз. І мені не так сумно, як – я боявся – буде. - Я не хочу, щоб ти сумував. - Я знаю. І сьогодні я прийшов не для того, щоб ти почувалася винною.
- Ні, ні – я просто щаслива, що ти прийшов! Це найкращий подарунок, який ти міг мені зробити. Він засміявся. - Дуже добре, бо я зовсім не мав часу купувати подарунок. Очі мої призвичаїлись до темряви, тепер я могла роздивитися його обличчя – воно було вище, ніж я очікувала. Невже він і досі росте? Зараз він на зріст радше сім фунтів, аніж шість(5). Яка полегкість – знову бачити знайомі риси після стількох місяців: його глибоко посаджені очі під густою тінню брів, його високі вилиці, його повні губи, що відкривають яскраво-білі зуби, розтягнуті у саркастичній усмішці, що якраз пасує до його тону. Очі його були трошки примружені: наїжені; я бачила, що сьогодні він поводиться дуже сторожко. Він щосили намагався зробити мені приємність – не зрадити себе й не показати, яких зусиль це йому вартує Я насправді в житті не зробила нічого настільки гарного, щоб заслужити такого друга, як Джейкоб. - Коли ти вирішив повернутися? - Свідомо чи не свідомо? – він зробив глибокий вдих, перш ніж відповісти на власне питання. – Насправді я сам не знаю. Гадаю, вже довгий час рухався в цьому напрямку – мабуть, інстинктивно прямував сюди. Але тільки сьогодні з ранку мені закортіла сюди бігти. Я не був певен, що знов зможу повернутися, - він засміявся. – Ти не повіриш, яке це дивне відчуття – знову ходити на двох ногах. А одяг! Але тим чудніше, що почуваєшся дивно. Я не очікував такого. Давно не практикувався бути людиною . Ми кружляли на місці. - Проте сором був би не подивитися на тебе таку. Видовище вартує мандрівки аж сюди. У тебе неймовірний вигляд, Белло. Така вродлива! - Аліса витратила на мене чимало часу. А ще темрява допомагає. - Для мене це не темрява, ти ж розумієш. - Справді. Чуття вовкулаки. Легко забути, на що він здатен, - він такий схожий на людину! Особливо зараз.
- Ти підстригся,- зауважила я. - Так. Знаєш, так легше. Вирішив попрацювати руками. - Гарна зачіска. Він пирхнув. - Еге ж. Я сам стригся – іржавими кухонними ножицями, - на мить він широко усміхнувся, але його посмішка швидко випарувалась. Він знову посерйознішав. – Ти щаслива, Белло? - Так. - Добре, - (я відчувала, як він стенув плечима). – Це головне, гадаю - А як ти, Джейкобе? Насправді? - Насправді непогано, Белло. Ти за мене більше можеш не турбуватися. І припини переслідувати Сета. - Я переслідую його не тільки через тебе. Мені подобається Сет. - Він – милий хлопчисько. Кращий за декого…Кажу тобі, якби мені вдалося позбутися голосів в голові, бути вовком – майже ідеальний варіант. Я розсміялась – так це прозвучало. - Свої голоси я теж не можу примусити стулити писки. - У твоєму разі це означає божевілля. Хоча я насправді й так знав, що ти божевільна, піддражнював він мене. - Дякую. - Божевілля – ліпше за колективну вовчу свідомість. Голоси божевільних не підсилають няньок, щоб ті приглядали за ним. - Га? - Сем уже тут. І ще дехто. Про всяк випадок, розумієш. - Який випадок? - На випадок, якщо я не стримаюсь – щось типу того. На випадок, я вирішу зіпсувати свято, - він коротко всміхнувся на якусь думку, яка, певно, приносила йому втіху. – Але я не збираюсь псувати тобі весілля, Белло. Я ту для того, щоб… - він не договорив. - Щоб зробити його ідеальним. - Це висока планка. - От і добре, що ти такий високий. Він застогнав на цей дурний жарт, а потім зітхнув. - Я тут, бо я твій друг. Твій найкращий друг – востаннє. Прощальний жест. - Сем має більше тобі довіряти.
- Ну, може я занадто чутливий.Може, він би крутився поряд у будь-якому разі - щоб наглядати за Сетом. Тут же чимало вурдалаків. А Сет до цього не ставиться так серйозно, як мав би. - Сет знає, що йому нічого не загрожує. Він розуміє Калленів набагато краще за Сема. - Звісно, звісно, - сказав Джейкоб примирливо, перш ніж ми почали сваритися.
Важко було уявити Джейкоба-дипломата . - Вибач за голоси,- мовила я. - Хотіла б я все виправити.У різних сенсах цього слова. - Не так уже все кепсько. Просто я трохи рознюнявся. - А ти... щасливий? - Майже. Але досить про мене. Сьогодні зірка-ти,- він хихткнув. - Можу заприсягтися, ти просто млієш. Бути в центрі уваги. - Еге ж. Не можу нарадуватися. Він засміявся, а тоді метнув погляд понад моєю головою. Стиснуввши вуста, він роздивлявся хистке світло бенкету, граційне кружляння танцівників, тремтливі пелюстки, що падали з гірлянд. Я прослідкувала за його поглядом. Все здавалося таким далеким від нашого темного тихого кутка! Майже як спостерігати за білими сніжинками. що пурхають усередині скляної кулі. - Цього їм не позичати,- сказав він. - Ці знають, як організувати гулянку. - Аліса- невгамовна сила природи. Він зітхнув. - Пісня скінчиласяю Гадаєш, я заслуговою ще на одну? Чи прошу забагато? Я міцніше стиснула його руку. - Буде стілки танців, скільки схочеш. Він розсміявся. - Ото було б цікаво . Проте гадаю, обійдуся двома. Не хочу, щоб почалися плітки. Ми знову рушили по колу. - Здавалося б, уже пора звикнути говорити тобі " до побачення",-пробурмотів він. Я ковтнула клубок у горлі, але той міцно застряг там.
Джейкоб поглянув на мене й нахмурився. Він провів пальцями в мене по щоці, стираючи сльози.
- Сьогодні маєш плакати не ти, Белло. - Всі плачуть на весіллях, - мовила я глухо. - А ти цього хочеш? - Ні. - Тоді всміхнися. Я зробила зусилля. Він розреготався на мою гримасу. - Я спробую запам»ятати тебе саме такою. І вважати, що… - Вважати що? Що я померла? Він стиснув зуби. Він боровся з собою – з рішенням зробити з сьогоднішнього візиту подарунок а не судилище. Я відчувала, що він хоче сказати. - Ні, - нарешті відповів Джейкоб. – Але у голові я бачитиму тебе саме такою. Рожеві щічки. Серцебиття. Обидві ліві ноги. І все таке. Я навмисно щосили наступила йому на ногу. Він усміхнувся. - Оце моя дівчинка. Він іще хотів щось сказати, та зненацька заклацнув рот. Знову боровся, щоб не бовкнути зайвого. А колись мої стосунки з Джейкобом були такими простими! Природними як дихання. Та з тої пори як Едвард повернувся у моє життя, у стосунках з»явилася постійна напруга. Бо – у Джейкобових очах – вибираючи Едварда, я вибирала долю, гіршу за смерть, чи принаймні рівнозначну їй. - Що ти хотів сказати, Джейку? Просто скажи. Ти можеш сказати мені будь-що. - Я… я… не хотів нічого говорити. - О, та давай уже! Розродися. - Ну, гаразд. Але я не…я хотів запитати. Хотів, щоб ти дещо сказала мені. - То спитай мене. Він іще хвильку повагався, а тоді видихнув: - Ні, не буду. Це не має значення. Я просто патологічно цікавий. Оскільки я його так добре знала, то все збагнула. - Це станеться не сьогодні, Джейкобе, - прошепотіла я. Джейкоб іще більше носився з моєю людськістю, аніж Едвард. Він цінував кожний удар мого серця, знаючи напевне що вони пораховані.
- О, - вигукнув він, намагаючись приховати полегшення в голосі, - о… Заграла нова мелодія, але цього разу він навіть не помітив переміни. - Коли ж? – прошепотів він. - Я ще точно не знаю. За тиждень, може за два. Голос його змінився – додалася іронічна нотка. - У чому затримка? - Не хотіла провести медовий місяць, конаючи від болю. - А як би ти хотіла його провести? Граючи в шашки? Ха-ха. - Дуже смішно. - Жартую, Белло. Але, щиро кажучи, не розумію чому. З твоїм вампіром у тебе все одно не буде справжнього медового місяця, то для чого ці примхи? Називай речі своїми іменами. Ти вже не вперше відкладаєш вирішальний момент. Хоча це добре, - зненацька докинув він цілком серйозно. – І не соромся цього. - Нічого я не відкладаю, - відгризнулася я. – І в мене буде справжній медовий місяць. Все буде як я захочу! Відчепись! Він різко зупинив повільне кружляння. Я подумала була, що він, нарешті помітив: музика змінилася, й шукала якихось гарних слів, щоб владнати нашу невеличку сутичку, перш ніж ми попрощаємося. Не варто розлучатися таким чином. Та раптом його очі розширилися від якогось чудного, змішаного з подивом жаху. - Що? – видихнув він. – Що ти сказала? - Про що ти? Джейку, що сталося? - Що ти мала на увазі, кажучи про справжній медовий місяць? Поки ти й досі людина? Ти жартуєш? Белло, це кепський жарт! Я роздратовано зиркнула на нього. - Я сказала: відчепися, Джейку. Це вже зовсім не твоя справа. Я не мала… ми не мали про це взагалі говорити. Це особисте… Його величезні долоні схопили мене вище ліктів – пальці зімкнулися довкруж рук. - Джейку, пусти! Він струснув мене. - Белло! Ти зовсім голову втратила? Ти ж не можеш бути такою дурепою! Скажи мені, що ти жартуєш!
Він знову добряче струснув мене. Його пальці, тверді як перила, тремтіли, аж мене до кісток пробирав дрож. - Джейку, припини! Раптом темрява наповнилася постаттями. - Відпусти її! – Едвардів голос був холодний як лід і гострий як лезо. Позаду Джейкоба з чорноти ночі долинув рик, а тоді його перекрив інший. - Джейку, брате, відступися, - почула я настійливе прохання Сета Клірвотера. – Ти все одно будеш у програші. Здавалося, Джейкоб просто заморозився – стояв і витріщався нажаханими, широко розплющеними очима. - Ти можеш поранити її, - прошепотів Сет. – Відпусти її. - Вже! - проричав Едвард. Джейкобові руки безсило опустилися, і хвиля крові, що бухнула у моїх затиснених до того венах, болем відізвалася в руках. Та перш ніж я зафіксувала це відчуття, на місце, де щойно були гарячі долоні, лягли холодні руки, а тіло моє підхопив вітер. Не встигла я моргнути, як опинилася за півдюжини кроків від місця, де щойно стояла. Едвард застиг обличчям до мене. Поміж ним і Джейкобом опинилися двійко величезних вовків, але вони, схоже, не мали щодо мене агресивних намірів. Навпаки – здавалося, вони намагались попередити бійку. А Сет – оцей малий п»ятнадцятирічний бешкетник Сет – обхопив довгими руками Джейкоба, якого били дрижаки, й тягнув геть. Якщо Джейкоб перевернеться на вовка, коли Сет так близько від нього… - Нумо Джейку! Ходімо. - Уб»ю тебе! – сказав Джейкоб, і голос його був таким глухим від люті, що прозвучав тихо, мов шепіт. Погляд його застиглий на Едвардові, палав від ярості. – Я вб»ю тебе власноруч! Просто зараз! – він конвульсивно здригнувся. Найбільший вовк, чорний, різко загарчав. Сете, геть із дороги, - просичав Едвард. Сет знову потягнув Джейкоба. Джейкоб від люті був настільки розбризканий, що Сетові вдалося відтягнути його на кілька кроків назад. - Джейку, не треба. Ходімо. Давай.
Сем – найбільший вовк, чорний – приєднався до Сета. Він притулив свою здоровецьку голову до Джейкобових грудей і добряче пнув. Всі троє – Сет тягнув, Джейк тремтів, Сем штовхав – швидко зникни в темряві. Ще один вовк зробив перший крок навздогін. У слабкому світлі я не могла напевно розгледіти колір його хутра – може, шоколадний? Отже, Квіл? - Вибач, - прошепотіла я до вовка. Белло, вде все гаразд, - промурмотів Едвард. Вовк позирнув на Едварда. Погляд його не видався дружнім. Едвард холодно кивнув. Вовк пирхнув, розвернувся й попрямував за рештою – і швидко розтанув, як і вони. - Все гаразд, - сам до себе промовив Едвард, а тоді поглянув на мене. – Час повертатися. - Але, Джейк… - Сем про нього попіклується. Він уже забрався. - Едварде, пробач. Це було такою дурницею… - Ти нічого поганого не зробила… - Просто в мене вода за зубами не тримається! Для чого я… я не мала йому дозволити отак зі мною поводитися. І про що я думала? - Не хвилюйся, - він торкнувся мого обличчя. – Треба повернутися на бенкет, перш ніж гості помітять нашу відсутність. Я потрусила головою, щоб нарешті прийти до тями. Перш ніж гості помітять? Невже хоч хтось оце прогавив? Але згодом, що більше я про це міркувала, то ясніше усвідомлювала: сутичка, яка мені видавалася шаленою, насправді тут, у темряві, проминула зовсім тихо. - Ще дві секундочки, попросила я. В нутрі моєму все переверталося від переляку й горя, але це було ніщо – головним було те, що діялося навкруги. Я знала, що зараз мушу зіграти ідеальну виставу. - Що з моєю сукнею? - У тебе чудовий вигляд. Ні волосина не зрушена. Я зробила два глибокі вдихи. - Гаразд, ходімо. Він обняв мене й повів назад до світла. Коли ми опинилися попід мерехтливими ліхтариками, він ніжно підштовхнув мене до танцмайданчика. Ми розчинилися серед інших танцівників, наче наш танок зовсім і не переривався.
Я кружляла поміж гостей, але ніхто з них не мав ані збентеженого, ані наляканого вигляду. Тільки найблідіше обличчя виказували ознаки занепокоєння, проте добре це приховували. Джаспер та Еммет разом стояли на краю танцмайданчика, і я здогадалася, що під час сутички вони теж були десь неподалік. – Як ти?.. – Все гаразд, - запевнила я. – Не можу повірити, що я таке вчинила. Що не так зі мною? – Не так зовсім не з тобою. Я так зраділа, коли побачила на весіллі Джейкоба! Знала-бо, яку жертву йому довелося для цього принести. А я все зіпсувала – перетворила подарунок на поєдинок. Мене б варто було ізолювати. Але сьогодні моя дурість більше нічого не зруйнує. Сьогоднішню пригоду я заховаю подалі, запхну, так би мовити, в найдальшу шухляду й замкну на ключ – займусь цим пізніше. Ще матиму доволі часу, щоб батожити себе, а зараз я вже нічого не вдію. – Все позаду, - сказала я. – Давай більше не згадуватимемо про це сьогодні. Я очікувала, що Едвард швидко погодиться, проте він мовчав. – Едварде? Він заплющив очі й притулився чолом до мого чола. – Джейкоб має рацію, - прошепотів він. – Про що я тільки думав? – Не має він рації, - я намагалася говорити зі спокійним обличчям, оскільки за нами спостерігали друзі. – Джейкоб занадто упереджений, щоб дивитися на речі об’єктивно. Він пробурмотів дуже тихо щось на взірець: „...краще б він мене убив за саму тільки думку...” – Припини, - люто мовила я. Обхопивши його обличчя долонями, я дочекалася, поки він розплющить очі. – ти і я. Це єдине важить. Це єдине, про що тобі дозволено зараз думати. Ти мене чуєш? – Так, - видихнув він.
— Забудь про те, що Джейкоб приходив... І я зможу. І забуду. — ...заради мене. Обіцяй мені, що ти викинеш це з голови. Він на мить зазирнув мені в очі, перш ніж відповісти. — Обіцяю. — Дякую. Едварде, я не боюсь. — Я боюсь,— прошепотів він. — А ти не повинен,— я зробила глибокий вдих і всміхнула¬ся.— Між іншим, я тебе кохаю. У відповідь він ледь-ледь усміхнувся. — Ось чому ми зараз тут. — Ти монополізував молоду,— втрутився Еммет, з'являючись із-за Едвардового плеча.— Дай мені потанцювати з невісточкою. Може, це мій останній шанс змусити її почервоніти,— він голос¬но зареготав, як завжди, зовсім не зважаючи на навколишню атмосферу. І виявилося, що було ще чимало людей, з якими я й досі не потанцювала, отож я мала час, щоб по-справжньому взяти себе в руки й зібратися з думками. Коли Едвард знову заявив на мене права, з'ясувалося, що шухлядка, куди я заховала спогад про Джейкоба, міцно й надійно замкнена. Коли Едвард пригорнув мене, до мене повернулася ранішня радість, повернулася пев¬ність, що все в моєму житті сьогодні відбувається саме так, як має. Я всміхнулася й поклала голову йому на груди. Руки його стиснули мене дужче. — Вважай! Бо я можу звикнути,— мовила я. — Тільки не кажи, що ти вже звиклася з танцями. — Танцювати не так уже й зле — з тобою. Але я думала про дещо інше,— я ще міцніше притулилася до нього,— про те, щоб більше ніколи не відпускати тебе. — Ніколи,— пообіцяв він і нахилився, щоб поцілувати мене. Це був серйозний поцілунок— насичений, повільний, він тривав і тривав... Я мало не забула, де перебуваю, коли до мене долинув голос Аліси: — Белло! Час! На мить мене прошило роздратування на мою нову родичку за те, що вона перервала такий момент.
Едвард же проігнорував її; губи його міцно притулилися до моїх, вони були ще наполегливішими, ніж перед тим. Серце моє шалено Забилося, а долоні гладили його мармурову шию. — Ти збираєшся проґавити літак? — вимогливо запитала Аліса, яка вже стояла поруч.— Певна, ви чудово могли б провес¬ти медовий місяць в аеропорту, чекаючи наступного рейсу. Едвард трошки повернув обличчя, щоб пробурмотіти: — Забирайся, Алісо,— а тоді знову притулився вустами до моїх. — Белло, ти в літаку збираєшся сидіти в цій сукні? — знову запитала Аліса. Я не дуже звертала на неї увагу. Б цю мить мені все було байдуже. Аліса тихо заричала: — Я їй зараз розкажу, куди ти її везеш, Едварде. Отож ліпше допоможи мені, бо в іншому разі... Він застиг. А тоді відірвав своє обличчя від мого й люто зирк¬нув на любу сестричку. — Ти така маленька — і така вредна! — Я не для того обирала ідеальне дорожнє вбрання, щоб змарнувати його,— відгризнулася Аліса, беручи мене за руку.— Ходімо зі мною, Белло. Я потягнулася за нею, востаннє зіп'явшись навшпиньки, щоб іще раз поцілувати Едварда. Вона нетерпляче смикнула мене за руку, забираючи від нього. Гості, які спостерігали картину, зро¬нили кілька смішків. Тоді я здалася й дозволила їй відвести мене в порожній будинок. Аліса мала роздратований вигляд. — Вибач, Алісо,— перепросила я. — Я все розумію, Белло,— вона зітхнула.— Схоже, ти не мог¬ла з собою боротися. Я гигикнула, уздрівши її мученицький вираз обличчя, тож вона нахмурилася * — Дякую, Алісо. Весілля було найкращим з усіх можливих,— щиро сказала я їй.— Все було саме так, як мало бути. Ти найкра¬ща, найкмітливіша, найталановитіша зовиця в цілому світі. Від таких слів вона миттю розтанула — і широко усміхнулася. — Я рада, що тобі сподобалося.
Рене та Есме чекали нагорі. Утрьох вони швидко звільнили мене від сукні, а натомість вдягнули в темно-синій дорожній костюм, приготований Алісою. Я почувалася щасливою, коли чиїсь руки нарешті повитягували шпильки з мого волосся й до¬зволили йому вільно впасти за спиною (воно ще кучерявилося після кісок), таким чином урятувавши мене від неминучого го¬ловного болю. Весь цей час безперестанку по щоках моєї матері текли сльози. — Я подзвоню, щойно знатиму, куди ми прямуємо,— пообі¬цяла я, обіймаючи її на прощання. Певна, ця таємничість із ме¬довим місяцем доводила її до божевілля — мати моя ненавиділа секрети, коли це не вона сама їх вигадувала. — Я все тобі розповім, тільки-но вона поїде,— випередила мене Аліса, самовдоволено вишкірившись на мій ображений иираз обличчя. Але ж це несправедливо — я про все дізнаюся останньою! — Приїжджай до нас із Філом в гості чимшвидше. Пора вже тобі з'їздити на південь — для переміни побачити трохи сон¬ця,— мовила Рене. — Сьогодні не дощило,— нагадала я, уникаючи відповідати на запрошення. — Диво дивне. — Все готово,— сказала Аліса.— Твої валізи в машині — Джаспер зараз її піджене. Вона потягнула мене до сходів, а Рене дріботіла позаду, досі пригортаючи мене. — Я люблю тебе, мамо,— прошепотіла я, поки ми спускалися.— Я щаслива, що у тебе є Філ. Піклуйтеся одне про одного. — Я теж тебе люблю, Белло, сонечко. — Прощавай, мамо. Я люблю тебе,— повторила я крізь клубок у горлі. Кдвард чекав унизу сходів. Я сперлася на його простягнуту руку, але водночас трошки відхилилася, щоб поглянути на людей, які прийшли нас проводити. — А тато? — запитала я, шукаючи його очима. — Он там,— прошепотів Едвард. Він потягнув мене крізь на-говп гостей, а ті розступалися, щоб звільнити нам дорогу. Чарлі сором'язливо зіперся на стіну позаду всіх і мав такий вигляд, наче ховається. Почервонілі очі одразу пояснили чому.
— О тату! Я обійняла його за пояс, і знову покотилися сльози — сьогод¬ні я забагато плакала. Він поплескав мене по спині. — Ну-ну, досить. Ти ж не хочеш спізнитися на літак. Говорити про любов із Чарлі було важко — надто вже схо¬жими були ми, завжди намагалися перевести мову на дрібниці, щоб не виставляти своїх збентежених почуттів напоказ. Але за¬раз було не до соромливості. — Я тебе завжди любитиму, тату,— мовила я до нього.— Не забувай про це. — І ти теж, Белло. Завжди любив, завжди буду. Я поцілувала його в щоку, а він водночас поцілував мене. — Дзвони мені,— попросив він. — Незабаром подзвоню,— пообіцялая, знаючи, що тільки це я й можу пообіцяти. Хіба що телефонний дзвінок. Ні батько, ні мати більше ніколи не зможуть мене побачити — я занадто змі¬нюся, я стану занадто небезпечною. — Ну, то йди вже,— пробуркотів він.— Бо спізнишся. Гості знову розступилися, даючи нам дорогу. Едвард міцно притиснув мене до себе, поки ми вибиралися з натовпу. — Ти готова? — запитав він. — Так,— відповіла я -— і була певна, що так воно і є. Всі заплескали в долоні, коли Едвард поцілував мене біля хвіртки. А коли нас почали засівати рисом6, він хутенько за¬штовхав мене в машину. Здебільшого рис розлітався навсібіч, але хтось — підозрюю,це був Еммет,— жбурнув жменю неспо¬дівано влучно, і зерно зрикошетило з Едвардової спини просто на мене. Машина була прикрашена квітами, гірлянди тягнулися обабіч по всій довжині, а до бампера приторочені були довгі й невагомі газові стрічки, на яких бовталося з дюжину черевиків — не про¬стих, а на вигляд цілком нових і вельми дорогих, фірмових. Едвард затулив мене від рисового дощу, поки я залазила в машину, а тоді сам стрибнув усередину, і ми покотилися геть, а я махала рукою крізь вікно й гукала: «Я люблю,вас!» — про¬воджаючи очима ґанок, звідки нам у відповідь махали руками родичі. Останнє, що вихопило око, то були мої батьки. Філ обома ру¬ками ніжно пригортав Рене. Однією рукою вона обіймала його за пояс, але другу простягнула, щоб взяти за руку Чарлі. Такі різ¬ні вияви любові, і які вони в цю мить гармонійні! Ця картина пселяла мені надію. Едвард стиснув мою долоню. — Я тебе кохаю,— мовив він. Я притулилася головою до його руки. — Ось чому ми зараз тут,— повторила я його власні слова. Він поцілував мене у маківку. Коли ми звернули на чорну стрічку шосе й Едвард вчавив педаль газу, крізь гудіння мотору прорвався далекий звук, який долинав із лісу. Якщо я чула цей звук, то Едвард уже точно мав ііого чути. Але він нічого не сказав, і звук поволі стихнув удалині. Я теж не зронила ні слова. Пронизливе виття, яке краяло серце, даленіло й даленіло, аж поки не стихло зовсім.
За допомогу у перенесенні даних сторінок книги в електронний варіант дякуємо: Любасі Рудницькій, Яні Лотовській, Насті Бакуліній, Вітусі Яремко, Соломії Бранець.
Малюнки Анастасії Протасової.
При копіюванні матеріалу обов'язкове активне посилання на thetwilightsaga.at.ua та профіль автора перекладу.
TheTwilightSaga .at.ua - Україномовний фан-сайт, присвячений Стефені Маєр, Сутінковій Сазі та акторам фільму. Вся інформація на сайті має виключно інформативний характер.
Повне або часткове копіювання матеріалу дозволено при наявності активного посилання на сайт та профіль автора перекладу.
При копіюванні матеріалу обов'язкове 
