Розділ 2. Довга ніч
-Я вже за тобою скучила…
-Я не мушу йти. Можу залишитись.
Деякий час було тихо, тільки серце моє калатало, наше дихання зривалося, а вуста шелестіли, рухаючись синхронно.
Інколи було дуже легко забути, що я цілую вурдалака. Не тому, що на вигляд він був звичайною людиною – я ніколи й на мить не могла забути, що пригортаю не так мужчину, як янгола, - а тому, що він умів удавати, неначе до нього торкатися вустами моїх вуст, обличчя, шиї зовсім не важко.
Він переконував мене, що давно вже подолав спокусу, якою для нього колись була моя кров, а сама думка про те, що він може мене втратити, миттю вилікувала його від будь-яких спокус. Проте я знала, що запах моєї крові й лосі болісно відзивався в ньому – і досі палив йому горло, неначе він вдихнув полум’я.
Я розплющила очі й побачила, що його очі теж розплющені – він вдивлявся в моє обличчя. Мені не подобалось, коли він так на мене глядів. Здавалось, що я – нагорода, а зовсім не фантастично щасливий переможець. На мить наші погляди зустрілись; його золоті очі були такими глибокими, що мені привиділось: я можу зазирнути просто йому в душу.
Я почувалась дурепою, що колись ставила пі сумнів сам факт існування його душі, хоч він і був вампіром. У нього була найпрекрасніша душа, прекрасніша, ніж його чудовий розум, чи незрівнянне обличчя, чи славнозвісне тіло. Він поглянув на мене, наче теж здатен був побачити мою душу й наче йому сподобалась те, що він угледів.
Проте зазирати мені в голову, як він зазирав іншим людям, він не міг. Ніхто не знав чому - мій мозок мав дивну особливість, яка захищала його від тих неймовірних і жахливих впливів, на які були здатні безсмертні. (Та захищений був тільки мій розум - тіло ж не могло протистояти вампірам, які своїм поводженням відрізнялися від Едварда). Але я була вдячна за цю здібність свого мозку, яка дозволяла тримати мої думки в таємниці. Я червоніла на саму думку про те, що це могло би бути не так.
Я знову наблизила його обличчя до свого.
- Точно, залишаюся, - пробурмотів він мить потому.
- Ні, ні. Це ж остання холостяцька вечірка. Ти маєш піти.
Я вимовляла ці слова, а пальці моєї правої руки тим часом розчісували його бронзове волосся, ліва ж долоня пригортала його за спину. Його холодні руки гладили моє обличчя.
- Холостяцькі вечірки призначені для тих, хто шкодує про те, що одинокі дні минулися. А я не можу дочекатися, коли вже минуться мої. Тому нема навіть сенсу йти.
- Точно, - я видихнула затамоване повітря на зимну шкіру його шиї.
Можна сказати, що я перебувала у своєму щасливому куточку. Чарлі спав без задніх ніг у своїй кімнаті, тож можна вважати, що ми самі. Ми скрутилися клубочком на моєму маленькому ліжку, пригорнулися щонайтісніше, якщо не вважати теплого коца з афганської вовни, в який я була загорнута, як у кокон.
Я ненавиділа цей коц, та коли мої зуби починали стукотіти, це якось порушувало романтичну атмосферу. Чарлі б зауважив, якби в серпні мені заманулося увімкнути опалення... Ну, коли вже мені доводилося загортатися, то принаймі Едвардова сорочка валялася на підлозі. Я так і не змогла оговтатися від шоку - таким ідеальним було його тіло: біле, прохолодне, лискуче, мармурове.
Я провела рукою по кам'яних грудях, в захваті торкнулася плаского живота. Він ледве помітно здригнувся, і його вуста знову знайшли мої. Я обережно діткнулася кінчиком язика його гладких, наче скло, вуст, і він зітхнув. Його солодке дихання - прохолодне й приємне - огорнуло моє обличчя. Він уже вивільнявся з обіймів - він так чинив імпульсивно щоразу, коли йому здавалося, що ми зайшли задалеко, - то була рефлекторна реакція, хоча насправді він найбільше хотів продовжувати.
Більшість свого життя Едвард намагався відмовлятися від будь-яких тілесних задоволень. Я знала, як він боїться зараз уперше змінити свій звичний світ.
- Стривай, - мовила я , охоплюючи його за плечі та притискаючись до нього щільніше. Я вивільнила одну ногу й обвила її довкола його пояса.
- Тренування - суть навчання. Він реготнув.
- Ну, ми вже непогано просунулися в навчанні, як гадаєш? Ти за останній місяць взагалі спала?
- Але ж у нас генеральна костюмована репетиція, - нагадала я йому, - а ми розіграли тільки деякі сцени. Нема часу на обережність. Думала, він засміється, проте він не відгукнувся, а тіло його несподівано напружилося і застигло. Золото його очей, яке здавалося розплавленим, стужавіло. Я пригадала власні слова - і збагнула, який підтекст вчувся йому в них.
- Белло... - прошепотів він.
- Будь ласка, не починай, - мовила я. - Ми ж домовилися.
- Ну, не знаю. Так важко зосередитися, коли ти отак зі мною. Я... я не можу нормально міркувати. Я не здатен себе контролювати. Ти можеш постраждати.
- Нічого зі мною не станеться.
- Белло...
- Ш-ш-ш! - я притисла свої вуста до його, щоб зупинити цей напад паніки. Це я вже не раз чула. Але йому не вдасться зламати нашу угоду. Не після того, як він наполіг, щоб ми спершу одружилися. Він відповів на мій поцілунок, але вже за мить я відчула, що він не віддається йому, як раніше.
Турбується, весь час турбується. Як усе зміниться, коли йому вже не треба буде за мене турбуватися! Куди ж він діватиме свій вільний час? Доведеться пошукати собі нового хобі.
- Як твої ноги? Він мав на увазі, чи не холонуть вони зі страху, тож я відповіла:
- Теплі, як із тостера.
- Справді? А ти не передумала? Ще не пізно все змінити.
- То ти так намагаєшся позбутися мене? Він гигикнув.
- Просто хотів пересвідчитись. Не хочу, щоб ти щось чинила, поки не будеш абсолютно певна свого рішення.
- Я певна щодо тебе. А з рештою я впораюсь. Він повагався, і я вже міркувала, чи знову не бовкнула чогось зайвого.
- Впораєшся? – запитав він тихо. – Я не маю на увазі весілля – певен, його ти переживеш, незважаючи на всю свою малодушність, - але потім… Що буде з Рене, що буде з Чарлі? Я зітхнула.
- Я скучила за ними. Гірше, що вони скучатимуть за мною, - але я не хотіла підливати олії у вогонь.
- А як щодо Анжели і Бена, Джесики і Майка?
- За друзями своїми я також скучатиму, - я всміхнулася в темряві. – особливо за Майком. О Майку! Як же я без тебе буду? Він заричав. Я всміхнулася, проте потім знову посерйознішала. - Едварде, ми вже це все проходили. Я знаю, що будуть важкі часи, але я так хочу. Я хочу тебе, і хочу назавжди. Одного людського життя для мене замало.
- Назавжди заморожена у віці вісімнадцяти років, - прошепотів він.
- Жіноча мрія, втілена в реальність, - підкусила я його.
- Ніколи не змінишся…ніколи не зможеш зрушити з місця.
- А це що означає? Він відповів дуже повільно.
- Пам’ятаєш, як ми казали Чарлі, що одружуємось? І він подумав що ти…вагітна?
- І ще подумав, що тебе варто застрелити, - докинула я зі сміхом. - Визнай, на якусь мить він замислив про таку можливість. Він не відповів. - Що таке, Едварде?
- Я б хотів…я б хотів, щоб тоді це виявилося правдою.
- Га? – видихнула я.
- Тим більше, що це таки могло виявитися правдою. У тебе була така можливість. І мені жахливо забирати в тебе цю можливість.
Хвилина в мене пішла на те, щоб оговтатись.
- Я знаю що чиню.
- Звідки ти це можеш знати, Белло? Поглянь на мою матір, на мою сестру. Це не така легка жертва, як тобі може здатись.
- Есме і Розалія чудово почуваються. А якщо згодом виникнуть проблеми, ми можемо вчинити так, як вчинила Есме, - всиновити. Він зітхнув, і в голосі його забриніли зловісні нотки.
- Це не правильно! Я не хочу, що ти зарази мене йшла на жертву. Я хочу тобі давати, а не забирати. Я не хочу красти в тебе майбутнє. Якби я був людиною… Я затулила долонею йому вуста.
- Ти – моє майбутнє. І припини. Годі скиглити, бо я зараз покличу твоїх братів, щоб вони самі тебе забрали. Мабуть, тобі таки треба побувати на холостяцькій вечірці.
- Вибач. Я замучив тебе скигленням? Либонь, це все через нерви.
- То це в тебе від страху холонуть ноги?
- Не в тому сенсі. Я ціле століття чекав, щоб одружитися з тобою, міс Свон. Не можу дочекатися весільної церемонії, щоб… - він обірвав свою думку на півслові. – О, заради любові й усього святого!
- Що сталося? Він скреготів зубами.
- Моїх братиків не доводиться і викликати. Вочевидь, Еммет і Джаспер сьогодні увечері не дадуть мені сачконути. На мить я міцніше притисла його до себе, а тоді відпустила. Я не знала такої молитви, яка дозволила б мені виграти у перетягуванні каната з Емметом.
- Повеселись добряче.
Об шибку щось шкрябнуло – хтось навмисне дряпав своїм нігтем по склу, щоб викликати цей жахливий, нестерпний для вух звук, від якогось мов хтось приском тягне за комір. Я здригнулася.
- Якщо ти просто зараз не відпустиш Едварда, - погрозливо просочив Еммет, якого досі не було видно в темряві ночі, - ми по нього зайдемо самі!
- Іди, - засміялась я,- перш ніж вони розтовчуть мені хату.
Едвард закотив очі, але за якусь мить уже звівся на рівні ноги, а вже наступної хвилі сорочка знову була в нього на плечах. Він нахилився й поцілував мене в чоло.
- Поспи. Завтра буде довгий день.
- Дякую! Оце вже точно допоможе мені заспокоїтися. - Побачимося біля олтаря.
- Я буду в білому, - я усміхнулася сама - так спокійно це прозвучало.
Він гигикнув, мовив:
- Дуже переконливо. А тоді раптом згорнувся калачиком, напружив м'язи, як скручену пружину. Він зник - вистрибнув із вікна так швидко, що мої очі навіть не встигли цього помітити. Знадвору долинув приглушений удар, і я почула, як Еммет чортихнувся.
- Краще ви його занадто не затримуйте, - промурмотіла я, знаючи, що вони мене здатні почути. І тоді у вікні з'явилося обличчя Джаспера, а його медове волосся зблиснуло сріблом у слабкому місячному світлі, що пробивалося крізь хмари.
- Не хвилюйся, Белло. Ми повернемо його додому заздалегідь. Раптом я зовсім заспокоїлася, вся моя малодушність кудись поділася. У певному сенсі Джаспер був не менш талановитим, ніж Аліса, яка цілком безхитрісно вміла передбачати майбутнє. Тільки талант Джаспера був не у передбаченні майбутнього, а у впливі на почуття, і було просто неможливо опиратися, коли він хотів навіяти вам якийсь настрій. Я соромливо сіла на ліжку, досі кутаючись у свій коц.
- Джаспере! А що вампіри роблять на холостяцьких вечірках? Ви ж не поведете його у стрип-клуб?
- Тільки не кажи їй! - проричав Еммет знизу. Долинув іще один удар, а тоді тихо засміявся Едвард.
- Розслабся, - мовив до мене Джаспер - і я миттю розслабилася. - Ми, Каллени, все робимо по-своєму. Парочка пум, кілька ведмедів гризлі... Можна сказати, звичайнісінька ніч на природі.
Цікаво, чи зможу я колись так спокійно говорити про «вегетаріанську» дієту вурдалаків?
- Дякую, Джаспере.
Він підморгнув мені і зник із поля зору. На дворі запанувала цілковита тиша. Крізь стіни просочувалось приглушене хропіння Чарлі. Я сонно опустилась на подушку. З-під важких повік я втупилася в стіни своєї маленької кімнати, вибілені білим світлом місяця. Остання ніч у моїй кімнаті.
Остання ніч у ролі Ізабелли Свон. Завтра в ночі я вже буду Ізабеллою Каллен. Хоча всі випробування, пов’язані з весіллям, здавалися шипами на троянді, я мала визнати, що мені подобалось, як звучить моє нове ім’я.
Я дозволила думкам поплисти вільно, очікуючи, що скоро сон зморить мене. Але за кілька хвилин виявилось, що я тільки більш нашорошуюсь, а в животі наступає неспокій, змушує мене корчитись. Ліжко здавалось занадто м’яким, занадто теплим без Едварда в ньому. Джаспер був далеко, він забрав з собою відчуття спокою та розслабленості. Завтра буде дуже довгий день. Я усвідомила, що більшість моїх страхів – дурниці, їх треба подолати. Увага – неуникнена річ у житті. Я не зможу завжди зливатися з навколишнім пейзажем.
Але насправді було декілька особливих моментів, щодо яких я мала цілковите право хвилюватися.
По-перше, шлейф нареченої. Як на мене, то ту Аліса явно дозволила своїй фантазії взяти гору над практичність. Маневрувати на сходах будинку Калленів н високих підборах і з таким шлейфом навіть звучала неможливо. Треба було спершу потренуватись.
Далі йшов перелік запрошень. Родина Тані, себто клан Деналі, приїде ще до початку церемонії. Легкозаймиста суміш – зібрати в одному доні родину Тані з нашими гостями з резервації квілеутів, Джейкобовим батьком та сімейством Клірвотерів. Клан Деналі не був у захваті від вовкулак. Танина сестра Ірина взагалі відмовилася йти на весілля. Вона досі виношувала плани вендети проти вовкулак за вбивство її приятеля Лорана (який збирався порішити мене). Через це упередження клан Деналі покинув родину Едварда напризволяще тоді, коли вони найбільше бути потрібні. Саме неймовірна спілка з вовкулаками врятувала нам усім життя, коли на нас напала зграя перволітків-вампірів... Едвард пообіцяв мені, що це цілком безпечно - збирати разом Деналі та квілеутів. Таня і вся її родина (окрім Ірини) почувалися страшенно винними за відступництво. Перемир'я з вовкулаками - невисока ціна, щоб погасити борг, і вони ладні були сплатити її. Отакою була головна проблема, але домішувалася і ще одна маленька: моя вразлива самооцінка.
Я ще ніколи не зустрічалася з Танею, але була певна, що знайомство з нею навряд чи буде приємним для мого еґо. Колись давно, мабуть, іще до мого народження, вона зробила ставку на Едварда - і не мені звинувачувати її чи будь-кого іншого за бажання бути з ним. Але ж вона - щонайменше вродлива, а в найгіршому разі - неперевершена. Хоча Едвард очевидячки - хай як неймовірно це звучить - віддавав перевагу мені, я все одно не втримаюсь, щоб не порівнювати себе з нею. Я трошки побурчала, аж поки Едвард, який знав мої слабкості, не змусив мене почуватися ніяково. «Ми - єдині, хто хоч якоюсь мірою може замінити їм родину, Белло, - нагадав він мені. - Вони й досі почуваються сиротами, збагни, навіть за стільки часу». Отож я поступилася, ховаючи своє невдоволення. Тепер Таня мала велику родину, майже таку ж велику, як і родина Калленів. Їх було п'ятеро: Таня, Катя та Ірина, до яких приєдналися Кармен та Єлизар - приблизно так само, як Аліса та Джаспер приєдналися до Калленів, оскільки всі вони, на відміну від більшості вампірів, бажали впустити в своє життя почуття. Але незважаючи на велику родину, Таня та її сестри і далі почувалися одинокими. Вони й досі були в жалобі. Адже багато років тому і в них була матір. Можу уявити порожнечу, яку полишає така втрата, навіть тисячу років потому, - я намагалася уявити родину Калленів без їхнього творця, їхнього центру, їхнього провідника - без їхнього батька Карлайла. І не могла уявити.
Одного вечора, коли я довше затрималася в будинку Калленів, Карлайл розповів мені історію Тані, щоб я дізналася якомога більше, щоб якнайкраще підготувалася до того майбутнього, яке обрала. Історія Таниної матері була однією з багатьох застережених оповідей, з якими я мала вивчити правила, що їх мушу дотримуватися, коли приєднаюсь до світу безсмертних. Фактично – єдине правило , яке мало тисячу різноманітних граней: бережи таємницю. Збереження таємниці означало багато чого: треба було жити непомітно, як Каллени, переїжджати з місця на місце, перш ніж люди щось запідозрять. Або взагалі триматись від людей подалі (окрім як за обідом) – так жили кочовники типу Джеймса і Вікторії; так жили і Джасперові друзі Пітер і Шарлотта.Тераба було тримати під контролем кількість новостворених вампірів – точно як чинив Джаспер, коли мешкав разом із Марією. А Вікторія не змогла контролювати своїх перволітків. І треба було стерегтися й не спричинятися до появи деяких створінь, бо вони могли виявитися неконтрольованими.
« Не знаю імені Таниної матері, - зізнався Карлайл, а в його золотих очах, що були майже того самого відтінку, що й русяве волосся, майнула печаль на згадку про Танин біль, - вони ніколи про неї не згадують, якщо цього можна уникнути, ніколи з власної волі про неї не думають… Жінка, яка створила Таню, Катю та Ірину – і як, гадаю, любила їх, жила багато років до мого народження, і це були часи чуми для нашого світу. Чуми, що поширювалась серед безсмертних дітей. Не розумію, що вони собі думали, ці давні вурдалаки. Вони перетворювали на вампірів дітлахів, заледве не немовлят» Я проковтнула клубок, який здавив мені горло, коли я уявила цю картину. «Вони були надзвичайно вродливими, - швидко пояснив Карлаіл, побачивши мою реакцію, - Такими милими, такими чарівним, ти собі не уявляєш. Щоб полюбити їх, досить було бодай опинитися поряд, то була просто імпульсивна реакція. Але їх неможливо було нічого навчити. Вони просто заморожувалися на тому рівні, на якому перебували перед укусом. Славні шепеляві дворічні діточки з ямочками на щоках, які могли знищити пів села через один спалах роздратування. Коли зголодніють, вони шукали собі їжу, і жодні застережливі слова не могли їх зупинити. Їх бачили люди, поширювалися різні чутки, страх розповзався, як вогонь у сухому лісі… Танина матір створила таку дитину. Як і в разі з іншими давніми вампірами, не можу уявити, чим вона в цьому керувалась, - він зробив довгий, глибокий вдих. – І, ясна річ, без Волтурі не обійшлося».
Я здригнулась – як завжди, коли чула це ім’я. Натурально, легіон італійських вампірів, які були самі собі королі, був у центрі цієї історії. Не може бути закону, коли немає покарань;не може бути покарання, коли нема кому його здійснювати. Древні Аро, Гай і Марк керували силами Волтурі; тільки раз мені довелося стикнутися з ними, і мені здалося, що саме Аро, який мав неймовірні здібності проникати в думки: один дотик – і він знає все, що хоч коли було в людській голові, - був справжнім лідером клану.
«Волтурі вивчали безсмертних дітей – і в себе у Волтеррі, і по всьому світу. Гай вирішив, що малеча не зможе берегти наш секрет. Отож їх потрібно знищувати…Як я вже тоді казав, діти бути дуже малі. І тому громади билися до останнього – коли з десятьох живим лишався один, - щоб захистити їх. Різня набула не таких жахливих масштабів, як південні війни на нашому континенті, але певною мірою навіть виснажливішою. Давно усталені громади, давні традиції, друзі… І все це втрачене. Зрештою безсмертні діти майже зникли. Про них більше не згадували, це було табу… Коли я жив серед Волтурі, то бачив двох безсмертних дітей, тож я на власні очі переконався, якими славними вони були на вигляд. Після різні, яку вони зчинили, Аро ще чимало років вивчав безсмертних дітей. Ти знаєш який він прискіпливий у своєму бажанні пізнавати; отож він сподівався, що ціх дітей теж можна, так би мовити, «приручити». Проте згодом було ухвалене одноголосне рішення: їх не можна залишати жити…»
Я вже забула про матір сестер Деналі, коли історія знову повернулася до неї.
«Точно не відомо, що сталося з Таненою матір’ю, - розповідав Карлаіл. - Таня, Катя та Ірина взагалі нічого не знали, аж поки вол турі не прийшли по них. На той час і їхня матір, і її незаконне створіння вже були заарештовані. Тані та її сестрам урятувало життя саме незнання. Аро торкнувся їх – і збагнув, що вони нічогісінько не відають, тож їх не покарали разом із матір’ю. Ніхто з дівчат і не бачив хлопчика ніколи, але мав гадки про його існування – аж до того дня, коли він згорів на руках своєї матері. Можу уявити, як матір ревно зберігала його секрет саме для того, щоб уберегти дочок від такої пекельної долі. Але для чого взагалі вона його створила? Ким він був, яким чином він змусив її перетнути межу, яку нікому не можна перетинати? Ні Таня, ні її сестри ніколи так і не отримали відповіді на це питання. Але навіть вони не могли сумніватися в її провині, отож, мені здається, таки її ніколи й не побачили.
Хоча Аро запевнить, що Таня, Каня та Ірина цілком невинні, Гай усе одно хотів, аби їх спалили. Винні, бо належать до родини. Пощастило їм, що того дня Аро волів удати великодушність. Тані та її сестрам пробачили, тільки лишилися вони з розбитими серцями та занадто ревним ставленням до закону…»
… Не знаю, в який момент мої спогади плавно перетекли в сон.
Здавалося, ще хвилину тому я подумки знову слухала Карлайлову оповідь, бачила його обличчя – а вже мить потому я дивилася на сірі безплідні поля, чула запах запаленого лану в повітрі.
Я була не сама. Купка людей в центрі поля, всі вдягнені в сірі плащі, мала б нажахати мене: хто ще це міг бути крім Волтурі! – а я ж бо була, попри вирок, який вони ухвалили на останньому своєму зібранні, досі людиною. Але я знала ( так іноді буває уві сні ), що я для них невидима. Довкола мене курілися якісь купки. Я чула солодкуватий запах і не хотіла занадто наближатися, щоб роздивитися докладніше. Не хотіла зазирати в обличчя вампірів, яких вони стратили, трохи налякана можливістю упізнати когось у цих погребальних кострищах. Солдати Волтурі стояли кружком довкола чогось чи когось, і я чула, як їхні голоси через хвилювання від шепоту переходили на високі тони. Я наближалася до плащів, у сні прагнучи побачити, що саме чи кого саме вони так прискіпливо роздивлялися. Обережно прокрадаючись поміж двох високих постатей у саванах, які щось сичали, я нарешті побачила об’єкт їхньої суперечки, котрий сидів на горбку в центрі. Він був малий, славний – саме такий, яким Карлайл описував його.
Хлопчик, зовсім малюк, мабуть, рочків двох. Світло каштанові кучерики обрамляли личко херувима з круглими щічками та пухкими губками. Він тремтів, а очі його були заплющені, мов він занадто боявся дивитися, як щомиті до нього наближається смерть.
Мене охопило таке нестримне бажання врятувати милу перелякану дитину, що Волтурі, незважаючи на загрозу, яка просто поширювалась від них, більше не стримувала мене. Я пробралась між ними, не звертаючи увагу на те, що вони можуть помітити мою присутність. Вирвавшись із їхнього кола, я підбігла до хлопчика. І миттю застигла, щойно наблизилась і побачила той горбок, на якому він сидів.
Це була не земля, не камінь – то була гора людських тіл, висмоктаних, бездиханних. Запізно – я бачу кожне обличчя. Я знаю їх усіх – Анжела, Бен, Джесика, Майк…А сидів милий хлопчик просто на тілах моїх матері й батька.
Дитина розплющила яскраві, як кров червоні очі.
Розділ 3, Довгий день
Я теж рвучко розплющила очі.
Кілька хвилин я лежала в ліжку, тремтіла і намагалась зловити дихання, а ще – звільнитися від сну. Небо за вікном спершу посіріло, потім стало блідо-рожевим, а я все чекала, коли стишиться серцебиття.
Коли ж я нарешті повернулася до реальності – до безладу рідної кімнати, то вже сердилась сама на себе. Оце так сон наснився напередодні власного весілля! Я його заслужила за всі ті страшні історії, які залюбки слухала поночі.
Сподіваючись скинути з себе нічний кошмар, я вдяглася та спустилася на кухню так рано, що ще й їсти не хотілося. Спершу я ретельно прибрала й так чисту кімнату, а згодом, коли Чарлі прокинувся, напекла млинців. Сама я була надто заведена, щоб мати хоча якийсь апетит – я тільки крутилася в кріслі, поки він їв.
- Ми заберемо отця Вебера о третій, - нагадала я йому.
- Сьогодні в мене небагато роботи, Белло, хіба що привести священика. Гадаю, про це єдине завдання я не забуду. Заради весілля Чарлі взяв день відпустки і тепер відверто нудьгував. Час від часу він кидав швидкі погляди на комірчину під сходами, де зберігався весь його рибальський реманент.
- Це не єдине твоє завдання. Ти мусиш бути гарно вдягнений і мати презентабельний вигляд. Він нахмурився над тарілкою й пробурмотів собі під ніс щось про «мавпячий костюм».
Хтось енергійно постукав у вхідні двері.
- Ти гадаєш, погано тобі? – скривилась я, підводячись.
– Аліса як хопиться мене, то не відпускатиме весь день. Чарлі замислено кивнув, міркуючи, що йому таки справді пощастило. Я на мить схилилася, щоб цьомкнути його в маківку, - він спалахнув і закашлявся, прочищаючи горло, - а тоді попрямувала до дверей, щоб відчинити двері своїй найкращій подрузі й майбутній зовиці.
Зачіска Аліси на цей раз не стирчала навсібіч, як зазвичай, - вона уклала волосся гладкими кучериками довкола свого янгольського личка, яке – за контрастом – не втрачало ділового вигляду.
Вона витягнула мене з будинку, заледве кинувши через плече: «Добрий день, Чарлі». Коли я залізла в «Порш», Аліса окинула мене оцінюючим поглядом.
- О Боже, поглянь на свої очі! – вона осудливо поцокала язиком. – Ти чим займалась? Всю ніч не лягала?
- Майже. Вона сердито зиркнула на мене.
- Я маю зовсім мало часу, щоб зробити з тебе красуню, Белло, тож ти могла сама потурбуватись про якість вихідних матеріалів.
- Ніхто не сподівається побачити красуню. Гірше, якщо я раптом засну під час церемонії й у потрібному місці не здатна буду вимовити «Так», і тоді Едвард вислизне з моїх рук. Вона розсміялась
- Я тебе лясну своїм букетом, коли справа до цього дійде.
- Дякую.
- Щоб добряче виспатись, ти матимеш доволі часу на літаку завтра. Я звела бровою. Завтра, замислилась я. Якщо вже сьогодні після весільного банкету ми виїдемо, а завтра ще будемо на літаку… ми ж не їдемо в Бойсе, столицю штату Айдахо. Едвард навіть не натякнув. Я не надто переймалась через цю таємницю, проте дивно-таки було не відати, де я спатиму наступної ночі. Або, маю надію, не спатиму… Аліса збагнула, що бовкнула зайвого, і нахмурилась.
- У тебе все спаковане і готове до від’їзду, - сказала вона, щоб відвернути мою увагу.
Спрацювало.
- Алісо, я б воліла, аби ти дозволила мені самій спакувати свої речі!
- Тоді ти могла зарано про дещо здогадатися.
- А ти б не мала нагоди походити крамницями.
- За кілька годин ти офіційно станеш моєю родичкою. То чи не час уже позбутись упередженості до нового одягу? Я неуважно дивилась у вікно, аж поки ми не під’їхали до будинку.
- Він уже повернувся! – запитала я
- Не хвилюйся, він буде на місці перш, ніж заграє музика. І байдуже, коли він повернувся, ти все одно не зможеш його побачити. Ми бережемо традиції.
Я фиркнула: - Традиції!
- Ну, якщо не зважати на вибір нареченого і нареченої…
- Я певна, він уже подумки підглянув.
- О ні – ось чому тільки я бачила тебе у весільній сукні. І я ретельно намагаюся не згадувати про це коли він десь поблизу.
- Що ж, - мовила я, коли ми звернули у двір, - бачу, ти знайшла застосування прикрасам, які зостались від твого випускного. Три милі від паркану до будинку знову були прикрашені сотнями тисяч миготливих ліхтарів. Але цього разу додались ще й білі атласні банти.
- Далі покладеш – ближче знайдеш. Ну, радій тому, що побачила. Бо в середину я тебе все рівно не пущу до пори, до часу. Вона звернула у 
гараж, схожий на печеру, який розташований був на північ від будинку. Великий джип Емета й досі не повернувся.
- Відколи це нареченій навіть не можна побачити весільні прикраси в будинку – запротестувала я.
- Відтоді, як наречена поклала на мене відповідальність з організацію весілля. Хочу, щоб ти отримала повне враження, коли спускатимешся сходами у вітальню. Вона затулила мені очі рукою, перш ніж дозволити увійти до кухні. Запах миттю приголомшив мене.
- Що це? – вигукнула я, поки вона вела мене в будинок.
- Що, заміцний? – у голосі Аліси забриніла стурбованістю – Ти – перша людина в хаті, сподіваюся, я не переборщила.
- Запах чудовий! – запевнила я її. П’янке, але ненав’язливе, збалансоване поєднання різних пахощів було ніжним і бездоганним. – Помаранчевий цвіт… бузок…щось іще… Так?
- Дуже погано, Белло. Ти тільки не впізнала фрезі та троянди.
Вона так і не відтулила від моїх очей, допоки ми не опинились у величезній ванній кімнаті. Я втупилася в довгу полицю, заставлену цілим набором косметик, наче в салоні краси, - і тут-таки почала даватися взнаки безсонна ніч.
- А це справді потрібно? Поряд із ним я все одно матиму простацький вигляд. Вона підштовхнула мене до низенького рожевого стільця.
- Ніхто не наважиться вжити епітет «простацький» щодо тебе, коли я над тобою попрацюю.
- Тільки тому, що боятимуться: ти висмокчеш у них всю кров, - пробурмотіла я. Я відкинулась на спинку стільця і заплющила повіки, сподіваючись хвильку подрімати, поки наді мною працюватимуть. Я й справді то поринала у дрімоту, то поверталась до реальності, поки Аліса робила мені маску, м’яла та полірувала кожен сантиметр моєї шкіри. Було вже пополудні, коли Розалія, у шурхітливому сріблястому халаті та золотистим волоссям, короною викладеним на голові, прослизнула у двері ванної кімнати. Вона була такою вродливою – я ледь не заплакала. Який сенс виряджатися, коли Розалія буде поряд?
За допомогу у перенесенні даних сторінок книги в електронний варіант дякуємо: Яні Лотовській, Христі Віновській.
Малюнки Анастасії Протасової.
При копіюванні матеріалу обов'язкове