- Звісна річ, - легко погодилась Аліса, - ти можеш починати заплітати волосся. Я хочу, щоб воно отак переливалось. Вельон піде сюди, під низ
Її пальці пробігали по моєму волоссю, зважуючи пасма, перекручуючи їх, детально пояснюючи, як вона хоче робити. Потому її замінила Розалія, укладаючи мені волосся пальцями легкими, як пір’їнки. Аліса ж повернулась до мого обличчя.
Коли Аліса схвалила зроблену зачіску, то миттю відправила Розалію по весільну сукню; далі треба було знайти Джаспера, який поїхав забрати мою матір і її чоловіка Філа з готелю. З першого поверх у будинку до мене долинали слабкі звуки: відчинялися і зачинялися двері. Потім почали долітати голоси.
Аліса примусила мене встати, щоб одягти на мене сукню, не зіпсувавши зачіски й макіяжу. Коли вона застібала довгий ряд ґудзиків-перлин на спині, у мене підгиналися і трусилися ноги, аж хвилями ходив поділ сукні по підлозі.
- Дихай глибше, Белло, - підбадьорила мене Аліса. – Спробуй стишити серцебиття. Бо ти упрієш, і вся косметика попливе.
Я саркастично скривила обличчя:
- Легко тобі говорити.
- Але тепер мені самій треба вдягтися. Ти на дві хвилини можеш себе взяти в руки?
- Ну… мабуть…
Вона закотила очі і вибігла з ванної кімнати.
Я зосередилась на диханні, рахуючи кожен вдих і видих, і втупившись у малюнок, який намалювало світло на тоненькій тканинці моєї сукні. Я не наважилась навіть глянути у дзеркало – боялася, що мій власний образ у весільній сукні викличе нову хвилю нестримної паніки.
Аліса повернулася, перш ніж я нарахувала двісті вдихів-видихів, одягнена в сукню, яка струменіла в здовж її стрункої фігури, мов сріблястий водоспад.
- Алісо…немає слів!
- Дурниці! Сьогодні на мене ніхто не дивитиметься. В усякому разі, поки ти в кімнаті.
- Ха-ха
- Так, ти взяла себе в руки, чи я маю викликати Джаспера?
- Вони вже тут? І мама?
- Тільки-но переступила поріг. Піднімається на гору.

- Розслабся, Белло, - мовив Чарлі. Він нервово повернувся до Аліси. – У неї трохи нездоровий вигляд. Ти гадаєш, вона впорається?
Голос прозвучав десь далеко. Я ледве відчувала власні ноги.
- Бажано б.
Аліса стала просто переді мною, навіть звелася навшпиньки ,щоб краще зазирнути мені у вічі, й ухопила мене своїми твердими кулачками за зап’ястя.
- Зосередься, Белло. Унизу тебе чекає Едвард.
Я зробила глибокий вдих, намагаючись зібрати себе до купи.
Музика повільно змінилася. Чарлі легенько підштовхнув мене ліктем.
- Белло, ми готові до гулянки.
- Белло? – мовила Аліса, досі зазираючи мені в очі.
- Так, - пропищала я. – Едвард. Гаразд.
Я дозволила їй витягнути себе з кімнати, а Чарлі тулився біля мого ліктя.
У вітальні музика грала гучніше. Вона здіймалася сходами вгору на хвилях ароматів мільйонів квітів. Я зосередилася на думці, що Едвард чекає на мене в низу,аби змусити свої ноги пересуватися.
Музика була знайомою – традиційний весільний марш Вагнера тонув у поверсі аранжування.
- Зараз моя черга, - мелодійно сказала Аліса. – А ит рахуй до п’яти і рушай за мною.
Вона повільно, граційно пританцьовуючи, почала спускатися сходами. Треба було раніше збагнути, що мати Алісу за єдину дружку – велика помилка. Спускаючись після неї, я матиму ще гірший, ще розхристаний вигляд.
Несподіваний звук фанфар увірвався у високу музику. Я зрозуміла – моя черга.
- Тату, тримай мене, щоб я не впала, - прошепотіла я. Чарлі взяв мене під руку й міцно притиснув.
Крок по крок, умовляла я себе, коли ми почали спускатися під повільний темп маршу. Я не підводила очей, допоки ноги мої не відчули під собою рівної землі, хоча до мене долітав шепіт і шелест присутніх, коли я з’явилась перед ними. Кров прилила мені до щік; звісна річ, чого ще чекати від себе: засоромлена наречена.
Щойно мої ноги спустилися з підступних сходів, я почала шукати очима його. На коротку мить мою увагу відвернула пишнота білого квіту, що гірляндами звисав у кімнаті з кожної речі, хіба що не з людей, а поміж ним маяли невагомі серпанкові банти.
Проте я відірвала очі від бантів і ковзнула поглядом по ряду атласних стільців, червоніючи дедалі більше, коли усвідомила, що всі очі спрямовані на мене, - й аж нарешті знайшла його: він стояв перед аркою, заквітчаною ще пишніше, і банти тут були такі тоненькі - аж прозорі.
Я заледве тямила, що поряд із ним стоїть Карлайл, а позаду - батько Анжели. Я не могла знайти власну матір, яка мала сидіти на стільці в першому ряді, я не бачила своєї майбутньої родини, не бачила гостей - всі вони зачекають.
Бачила я тільки Едвардове обличчя; воно стояло перед моїми очима, воно полонило мою свідомість. Очі його були золотавого кольору топленого масла; ідеальне обличчя здавалося суворим завдяки сильним емоціям, написаним на ньому. А тоді, уздрівши мій заворожений погляд, він розплився у щасливій усмішці, від якої в мене перехопило подих.
Певної миті я відчула, що якби Чарлі не тримав мене міцно за руку, я б рвонула уздовж проходу на злам голови.
Марш був занадто повільним, я намагалася підлаштувати свій крок під музику. На щастя, прохід був зовсім коротким. І нарешті, нарешті я дійшла. Едвард простягнув руку. Чарлі взяв мою долоню і, жестом старим як світ, вклав її в Едвардову руку. Я торкнулася його холодної чудодійної шкіри - й відчула себе вдома.
Ми давали прості традиційні обітниці, які до нас повторювалися мільйони разів, хоча ніколи не злітали з вуст пари, подібної до нашої. Ми попросили отця Вебера зробити єдину зміну в церемонії: він вимушено замінив рядок «допоки смерть не розлучить нас» на більш відповідне «на все життя».
І саме в той момент, коли священик промовив ці слова, мій світ, який до цього здавався перекинутим догори дриґом, нарешті став на місце. Я збагнула, якою дурницею було всього боятися - наче то був небажаний подарунок на день народження чи неприємна вистава на взірець випускного. Я зазирнула в Едвардові блискучі, тріумфальні очі - й одразу відчула себе переможцем. Нічого не важило, окрім знання, що я завжди буду з ним.
Я й не помітила, що плачу, поки не прийшла черга вимовити заповітну клятву.

— Так, — спромоглася я видихнути майже нерозбірливим шепотом, кліпаючи очима, щоб мати змогу бачити його обличчя.
Коли прийшла його черга казати, слова прозвучали чітко й переможно.
— Так, — підтвердив він.
Отець Вебер оголосив нас чоловіком і дружиною, а потім Едвардові руки лагідно обхопили моє обличчя — так обережно, мов то були білі пелюстки у нас над головами. Я намагалася, борючись зі сльозами, які сліпили мене, усвідомити сюрреалістичний факт, що відсьогодні цей неймовірний чоловік — мій. Його золоті очі блищали, наче від сліз, хоч це було й неможливо. Він нахилив до мене обличчя, я звелася навшпиньки, закинувши руки — разом із букетом — йому на шию.
Він поцілував мене ніжно, поважно. Я забула про натовп, про час, про подію... Пам'ятала тільки, що він кохає мене, що він хоче мене, що я — його.
Він почав поцілунок, він мав і перервати його; я ж уп'ялася в нього, ігноруючи перешіптування й покашлювання присутніх. Нарешті він руками притримав моє обличчя й відсунувся — занадто скоро, — щоб поглянути на мене. На позір його несподівана усмішка могла видатися здивованою, навіть глузливою. Проте під смішком, що я так виставила себе напоказ на публіці, світилася глибока радість, яка віддзеркалювала мою власну.
Присутні вибухнули оплесками, він примусив нас обох обернутися, щоб поглянути на родину та друзів. Я ж не могла відвести очей від його обличчя, щоб подивитися на когось іншого.
Першими мене знайшли руки моєї матері; її обличчя, по якому струменіли сльози, першим з'явилося перед моїми очима, коли я нарешті вимушено відірвала погляд від Едварда. А далі мене обнімали по черзі всі присутні, я заледве розуміла, хто стоїть переді мною в цю мить, бо всю свою увагу я зосередила на Едвардовій руці, яка міцно тримала мою. Хоча я справді могла розрізнити м'які теплі обійми моїх друзів-людей — і ніжні прохолодні доторки моєї нової родини.
Тільки одні обійми обпалили мене гарячіше за інші: Сет Клірвотер наважився поткнутися в королівство вурдалаків, щоб своєю присутністю замінити мого втраченого друга-вовкулаку.

РОЗДІЛ 4. ЖЕСТ

Весільна церемонія плавно переросла в бенкет — на доказ Алісиного хисту до бездоганної організації. За річкою згущувалися сутінки; церемонія тривала рівно стільки, скільки треба, щоб сонце закотилося за дерева. Вогники поміж гілля палахкотіли, поки Едвард вів мене крізь скляні двері у двір, і від їхнього світла білі квіти сяяли. Двір теж був прикрашений десятком тисяч білих квітів, що правили за запашний, етерний намет над танцмайданчиком, збудованим на траві попід двома старезними кедрами.
Коли стиглий серпневий вечір огорнув нас, темп життя наче стишився, сповільнився. Люди розбрелися у мерехтливому світлі, нас знову вітали друзі, з якими ми щойно обіймалися. Прийшов час побалакати, посміятися.

— Вітаю, друзяки, — заговорив до нас Сет Клірвотер, пропхавши голову попід квіткову гірлянду. Його мати, Сью, щільно тулилася до нього, роздивляючись гостей сторожко й напружено. Обличчя вона мала вузьке й люте, й це враження тільки підкреслювала коротка строга зачіска: волосся було обтятим, як і в її дочки Лі, — мені спало на думку, чи не підстриглася вона так на знак солідарності. Біллі Блек, який із другого боку тримався ближче до Сета, не мав такого напруженого вигляду, як Сью.
Щоразу як я дивилася на Джейкобового батька, у мене складалося враження, що я бачу не одну людину, а двох. З одного боку, це був старенький в інвалідному візку, з покраяним зморшками обличчям і блідою посмішкою, — таким його бачили всі.

Позаду моїх друзів-людей стояли мої нові родичі — клан вампірів Деналі. Я усвідомила, що затамувала подих, коли найближча до нас, Таня (я здогадалася з рудуватого відтінку її білявого волосся), потягнулася, щоб обійняти Едварда. Поряд із нею трійко золотооких вурдалаків позирали на мене з неприхованою цікавістю. Одна з жінок мала довге попелясто-русяве волосся, пряме як кукурудзяна шовковиста мичка. Друга жінка, як і чоловік, була чорнявою, з оливковим відтінком блідої шкіри.
Всі четверо були такими вродливими, що в мене тьохнуло серце.
Таня досі пригортала Едварда.
— Ах, Едварде, — казала вона, — як я за тобою скучила!
Едвард хихикнув і спритно вивернувся з обіймів, легенько поклав руку їй на плече й відступив на крок, наче волів ліпше її роздивитися.
— Минуло чимало часу, Таню. Ти маєш гарний вигляд.
— Ти теж.
— Дозволь представити тобі мою дружину, — Едвард уперше вимовив це слово відтоді, як воно офіційно набуло чинності; зараз, коли він його вимовляв, було враження, наче його розпирало від задоволення. Деналі легенько засміялись у відповідь. — Таню, ось моя Белла.
Таня була саме такою чарівною, якою я бачила її у своїх найгірших мареннях. Вона роздивлялася мене поглядом, у якому цікавості було набагато більше, ніж невдоволення, а тоді простягнула мені руку.
— Ласкаво просимо до родини, Белло, — усміхнулася вона трошки сумовито. — Ми вважаємося далекими родичами Карлайла, і мені справді прикро за... е-е-е... той невеличкий інцидент, коли ми повелися трішки не по-родинному. Ми мали запізнатися раніше. Ти нас пробачиш ?
— Звісна річ, — відповіла я їй задихано. — Приємно познайомитися.
— Каллени вже всі попарувалися. Може, прийшла наша черга, Катю? — вона всміхнулася до блондинки.
— Мрії, мрії... — Катя закотила золоті очі. Вона відібрала в Тані мою долоню й ніжно її стиснула. — Ласкаво просимо, Белло.

Її руку накрила рука темнокосої жінки.
— Я — Кармен, а це — Єлизар. Нам усім напрочуд приємно нарешті з тобою познайомитися.
— М-мені теж,— затинаючись, пробурмотіла я.
Таня зиркнула на людей, що товпилися позаду, — на заступника Чарлі, Марка, та його дружину. Їхні очі були розширені — так вони дивилися на клан Деналі.
— Ми потоваришуємо пізніше. Для цього у нас попереду вічність, — Таня засміялася, і її родина рушила далі.
Всі старі традиції були дотримані. Мене сліпило сяйво ліхтарів, коли ми замахнулися ножем над вражаючим тортом — занадто пишним, подумала я, для досить скромного зібрання друзів та родичів. Ми по черзі жбурляли торт одне одному в обличчя; Едвард мужньо проковтнув свою частку — я не могла повірити власним очам. Я метнула свій букет напрочуд спритно — просто в руки заскоченої Анжели. Еммет і Джаспер захлиналися від сміху, спостерігаючи, як я взялася випіками, поки Едвард дуже обережно зубами знімав із мене позичену підв'язку: вона сповзла мало не до кісточки. Коротко підморгнувши мені, він жбурнув підв'язку просто в лице Майку Ньютону(3).
А коли заграла музика, Едвард пригорнув мене, щоб повести у традиційний перший танок; я радо попрямувала за ним, незважаючи на свій страх до танців — особливо танців перед публікою, — щаслива від того, що була в його руках. Він вів танок, і я без жодних зусиль крутилася попід куполом світла та у блиманні фотоспалахів.
— Подобається бенкет, місіс Каллен? — прошепотів він мені в самісіньке вухо.
Я засміялася.
— Мені ще довгий час доведеться звикати.
— Час маємо, — нагадав він мені — голос його бринів — і нахилився поцілувати мене, поки ми танцювали. Фотокамери дико заблимали.
Заграла інша мелодія, Чарлі поплескав Едварда по плечу.
З Чарлі танцювати було не так легко. У танцях він почувався не впевненіше за мене, отож ми обережно переміщалися з кутка в куток усередині уявного квадрата. Едварда та Есме крутилися довкола нас, як Фред Астер і Джинджер Роджерс (4).

За допомогу у перенесенні даних сторінок книги в електронний варіант дякуємо: Яні Лотовській, Христі Віновській.

Малюнки Анастасії Протасової.